Постаті видатних подолян в подіях Української революції 1917-1921років.

Отаман Григор'єв.

Відкритим питанням в історії Української революції 1917-1921 є постать отамана Григор'єва. За однією з версій, справжнє ім'я отамана Григор'єва Никифір Олександрович Серветник.[5 ] Він народився  9 лютого 1884 у  селі Заставля Дунаєвецького району Хмельницької області. За іншими даними –у селі Верблюжка, нині Новгородківського району Кіровоградської області.

В 1909 році закінчив Чугуївське військове училище по 3-му розряду. У списках офіцерів Російської Імператорської Армії 1910 року значиться як прапорщик піхоти 60-го піхотного полку «Григорьев-Серветников Никифор Олександрович». На початку Першої світової війни він був мобілізований до лав російської імператорської армії. Прапорщик (1914), потім штабс-капітан 56-го Житомирського піхотного полку (Бердичів, 1917). Брав участь у боях на Південно-Західному фронті. Активний учасник українізації частин російської імператорської армії (1917) та створення на їхній основі регулярних частин армії Української Народної Республіки. Підполковник армії УНР (1917).[1]

Із приходом до влади генерала Павла Скоропадського, у чині сотника Запорозької дивізії армії Української Держави залишив збройні сили на знак незгоди з політикою Гетьманату. Підтримуючи зв'язки з Симоном Петлюрою та Українським національним союзом, Никифір Григор'єв стає до боротьби з Гетьманатом та австро-німецькими окупантами, направляється до Верблюзької волості Олександрійського повіту Херсонської губернії та формує там з дрібних повстанських загонів боєздатне повстанське військо.

У листопаді 1918 року, об'єднавши під своїм командуванням численні повстанські загони, стає до лав війська Директорії УНР. Ведучи боротьбу проти білогвардійців, повстанські війська під командуванням отамана Григор'єва (близько 6 тисяч чоловік) у грудні 1918 року зайняли місто Миколаїв та продовжили наступ у напрямі на місто Херсон.[3]

Після відступу Директорії УНР з міста Києва, Никифір Григор'єв 18 лютого 1919 року розпочав переговори з більшовицьким урядом України та наприкінці лютого того ж року очолив 1-у бригаду Задніпровської радянської дивізії Української Червоної Армії, сформовану з повстанських полків Херсонської повстанської дивізії армії Директорії УНР. [1] 7 травня 1919 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії (нині — місто Кропивницький) начдив Григор'єв підняв антибільшовицьке повстання. 8 травня він звернувся з Універсалом «До Українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продовольчих загонів, що діяли на Херсонщині, та комісарів ЧК, а також створення Рад без більшовиків.[4] Улітку 1919 року Повстанські війська отамана Григор'єва об'єднались з загонами Нестора Махна, сам він був обраний командуючим об'єднаної повстанської армії, а Махно — Головою Революційної Військової Ради. Одночасно отаман Григор'єв вів таємні переговори з запеклим ворогом махновців генералом Денікіним щодо спільних дій проти більшовиків. Існують свідчення, що Григор'єв отримав від Денікіна військове звання генерал-майора Білої Армії. Це стало відомо Нестору Махно, який вирішив стратити Григор'єва як зрадника, очолити повстанську армію та продовжити партизанську війну з військами російського генерала Денікіна, які захопили Україну. Відповідно до інших історичних версій, Махно навмисно запустив неправдиві чутки про зв'язок отамана Григор'єва з денікінцями з метою, щоб спровокувати та виправдати вбивство Григор'єва. Від самого початку відносин з Григор'євим Махно обговорював зі своїми соратниками наміри вбивства отамана та приєднання його загонів до  махновців. [2]

25 липня 1919 року Нестор Махно з Григор'євим зустрілися у селі Оситняжка й домовилися через день провести мітинг в селі Сентовому, що за 12 кілометрів. 27 липня1919 року у селі Сентовому за кілька хвилин до мітингу у приміщенні сільської ради Григор'єв був звинувачений ординарцем Махна Олексієм Чубенком у погромах та застрілений Нестором Махном.[ 2]

За неперевіреними даними  Никифір Олександрович Григор'єв був похований на центральному міському кладовищі міста Олександрії Херсонської губернії. На сьогоднішній день могила не збереглася. Існує свідчення, що Григор'єв був похований своєю дружиною у невеликому ліску поблизу міста Олександрії, де на його могилі згодом таємно встановлено хрест. За цією могилою багато років доглядають представники однієї з місцевих організацій. Однак ці відомості ще потребують перевірки.

Список використаних джерел

1.     Бойко О. Д. Григор'єв Никифор Олександрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 198.

2.     Волковинський В. М. Батько Махно. — К.: Товариство «Знання» Украї­ни, 1992. — 48 с.

3.     Гай-Нижник П. Отаманщина в період Директорії УНР: соціальна база, роль і місце в національно-визвольній боротьбі // Література та культура Полісся. — Вип. 58: Проблеми філології, історії та культури ХХ століття у сучасних дослідженнях. — Ніжин : Вид-во НДПУ ім. М. Гоголя, 2010. — С. 105—114.

4.     Коваленко С. Григоріїв Никифор Олександрович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.

5.    Савченко В. Авантюристи громадянської війни: Історичне слідство. Харків, 2000, С. 88-89.