Практична робота № 3. Історія України 5 клас

Практична робота № 3

Тема: Про що і про кого розповідає історія рідного краю.

Мета : ознайомити учнів з життям і діяльністю найвидатніших  діячів науки, культури, літератури, які своєю працею, своїми звитяжними справами уславили наш край; розвивати навички учнів здобувати інформацію  з різних джерел, складати зв'язну розповідь; продовжувати формувати  навички роботи з картою, стрічкою часу; сприяти формуванню власної позиції, вміння працювати за алгоритмом  «Характеристика  історичного діяча»; виховувати в учнів любов до рідного краю, почуття гордості за людей, які його прославляють; спонукати до наслідування історичних постатей.

Тип уроку:   закріплення та застосування знань, умінь та навичок.

Форма уроку:  практикум з перевірки творчих робіт.

Обладнання: підручник «Вступ до історії України», історичні довідники, настінна карта «Хмельницька область», проектор, екран.

Підготовка до уроку: учитель заздалегідь ставить перед учнями завдання з метою подальшого його дослідження, допомогає у підборі літератури, спонукає до використання інформації з різних джерел, нагадує як працювати з алгоритмом «Характеристика історичного діяча» використовуючи творчий підхід в кожному окремому випадку, як підготувати творчу роботу до презентації та захисту.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу, формування умінь та навичок.

Форма проведення уроку: практична робота.

Хід уроку :

І. Організаційний момент.

Учитель перевіряє підготовку учнів до уроку, об’єднує учнів у три групи:

Група № 1. «Знавці пам’ятників історичним діячам»

Група № 2. «Знавці пам’ятників історичним подіям»

Група № 3. «Знавці легенд, присвячених історичним діячам краю»

 ІІ. Актуалізація опорних знань.

Вправа «Три речення»

С. 159 – 160 у підручнику, завдання: розгляньте фотографії, яким історичним подіям та діячам вони присвячені? Складіть 3 речення, у яких доведіть, чому ці події чи історичні діячі гідні увічнення.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності.

Епіграф до уроку: Та земля мили, де мати народила.

Завдання : Як ви розумієте народне прислів’я?

IV. Вивчення нового матеріалу.

Групи презентують свої роботу.

Група № 1. «Знавці пам’ятників історичним діячам»

Учні розповідають про пам’ятник Зарембі В. І. за планом на с. 160 у підручнику.

Завдання для слухачів: робота в зошиті - скласти історичну довідку про Зарембу В. І.

Група № 2. «Знавці пам’ятників історичним подіям»

Учні розповідають про пам’ятники, пов’язані з історичними подіями – Голодомор 1932-1933 років, Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 років, Чорнобильська аварія 1986 року, Небесна сотня за планом на с. 161 у підручнику.

Завдання для слухачів: робота в зошиті – записати назви пам’ятників та подій, яким вони присвячені.

Група № 3. «Знавці легенд, присвячених історичним діячам краю»

Учні розповідають легенди про Устима Кармелюка.

Завдання для слухачів: як ви думаєте, навіщо були створені ці легенди?

 V. Підсумки уроку.

Вправа «Мікрофон»

1.Чи цікаво було працювати на уроці?

2. Що найбільше сподобалося?

3. Про що хотіли б дізнатися докладніше?

VI. Виставлення оцінок.

Таблиця у підручнику на с. 161, робота в парах – взаємооцінка.

VII. Інструктаж з виконання домашнього завдання.

С. 161 у підручнику, підготуватися до гри «Історична абетка».

Додаток до уроку

1.     Заремба Владислав Іванович

Заремба Владислав Іванович (27.06.1833, м. Дунаївці Ушицького пов. Подільської губ., тепер центр р-нуХмельницької обл. — 24.10.1902, м. Київ) — композитор, піаніст, педагог.

Народився в збіднілій шляхетській сім’ї. У 1846 р. переїхав з батьками до м. Кам’янця-Подільського (тепер Хмельницької обл.), де брав уроки музики у композитора А. Коципінського; з 1855 р. працював органістом у міському кафедральному костьолі, давав уроки гри на фортепіано. На початку 1860-х рр. зазнав переслідувань від поліції (імовірно, через близькість до польських революційних кіл), у зв’язку з чим переїхав до м. Житомира, а 1862 р. — до м. Києва, де жив до кінця життя; тривалий час викладав гру на фортепіано і хоровий спів у міських приватних жіночих пансіонах. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Автор численних пісень і романсів на слова українських поетів-романтиків, зокрема Є. Гребінки («Ні, мамо, не можна нелюба любить»), С. Писаревського («Де ти бродиш, моя доле»), М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), О. Афанасьєва-Чужбинського («Козак від’їжджає, дівчинонька плаче»), С. Руданського («Повій, вітре, на Вкраїну») та ін. Особливо відзначився вокальним циклом «Музика до „Кобзаря”» на слова Т. Шевченка, що містить близько 30 творів: „І багата я, і вродлива я…”, „На улиці невесело…”, „Така її доля…”, „Утоптала стежечку…”, „Чого ти ходиш на могилу?”, „Якби мені, мамо, намисто”, „Якби мені черевики” та числ. ін. Деякі з них стали народними піснями. Писав також твори для фортепіано, зокрема створив обробки українських народних мелодій —„Думка-шумка”, „Зібралися всі бурлаки”, „Прощання з Україною”, „Реве та стогне Дніпр широкий…” та ін. Уклав збірки дитячої музичної літератури — „Пісенник для наших дітей” (обробки польських народних пісень) і „Маленький Падеревський” (вправи та етюди для фортепіано). Мелодика більшості творів композитора близька до традицій української народно-пісенної творчості.

ДЖЕРЕЛА:

Енциклопедія українознавства, т. 2. Львів, НТШ, 1993; Митці України: Енциклопедичний довідник. К., «Українська енциклопедія»ім. М. П. Бажана, 1992; Шевченківський словник, т. 1.Головна редакція УРЕ, 1976.

 Легенди Поділля

Кармалюкове життя

Кармалюк був бідняцький син. Його батьки служили. У пана були два сини. Звичайно, як панські діти, вони вчилися, а для того, щоб гратися пан дав їм молодого Устима. Хай собі побавляться, думає. Устим був дитиною тихий, лагідний. Паничі до нього призвичаїлися. І панові він злюбився. Коли паничі підросли, їх віддали у Францію вчити, та й уже разом з ними віддали Устима. Цікаво, чи знав тоді Кармалюк що таке робота за кордоном? Ну, вдягнули його гарно, щоб не було соромно.
От проходить рік, два. Приїхали паничі на канікули і, звісно, як у панів ведеться, сіли на коні верхи прокататися. Разом з ними їздив Устим.
Приїхав до цього пана другий пан, старий сусід, дуже багатий. Раз побачив він вершників і запитує:
- Що то за хлопець такий жвавий?
- То мій кріпак, – каже хазяїн. Старий пан подумав і каже:
- А чи не продали би-сьте його?
- То чого? Як маєте доброго гончака, то заміняємо. Пес вірніший чоловіка.
Так Кармалюка заміняли. І зненавидів він панів. Досить до того не любив їх, а тепер став люто ненавидіти.
Старий пан забирає Кармалюка до себе. Привів у свій маєток, а в старого пана була молода і красива жінка. От побачила вона Кармалюка, а він хлопець високий, сильний і до того ж гарний. Як побачила паня, так і влопалася в нього. Ну то ж, знаєте, пан старий.
Паня же латається до Кармалюка всіма силами. Все старається, щоб самій з Кармалюком залишитися. Раз весною бачить паня через вікно своїх покоїв, що Кармалюк коло воза на подвір’ї порається. Сховалася вона за фіранку, дивиться за ним. Очей не може відвести. Вже вечір, а Кармалюк все зайнятий роботою.
От паня недовго думає, накинула на себе шаль, вийшла на другі двері в сад. Постояла, прислухалась, збігла до сходів і в парк. Підкралася ближче до Кармалюка, за грубу липу стала і стоїть. Знаєте, саме весна. Солов’ї аж заливаються, а в пані серце завмирає. Чекає вона, щоб Кармалюк в її сторону глянув, а він, знай, воза рихтує. От вона тоді свиснула легенько. Кармалюк підніс голову – що таке, а вона пальчиком киває – ходи сюди і до губ прикладає – тихо.
Підійшов до неї Кармалюк, а вона його за руку і тягне далі. Завела в гущавину – нікого не видно, тільки місяць через листя ледве пробивається. Латається паня до нього всіма силами. Каже:
- Жий зо мною, я свого чоловіка струю, все багатство на тебе записую.
Кармалюк їй у відповідь:
- Нічого з того не буде. Я мужик, а ти паня. Не люблю я панів – вони людьми гендлюють.
Паня до нього білі руки простягає, а він:
- Іди, – каже, – геть! – і штовхає її від себе.
Що робиться? Паня боїться, що секрет виявиться, розсердилась на Устима, бере і віддає його під арешт. І вивозять Кармалюка до Петербурга. Засудили його тоді на каторгу. А там беруть тих арештантів на всілякі тяжкі роботи, знущаються всіляко. Були там у самій роті такі хлопці, як Кармалюк. Збираються вони в кутку і радяться, як би втекти.
Але раз стався такий випадок. Один офіцер вдарив Кармалюка. Ну, Кармалюк був дуже сильний. Хапнув він того офіцера, скрутив, а той впав неживий. За це Кармалюкові присудили сто палів. Такого ніхто не витримував – помирали люди під ударами. Били Кармалюка. Дали йому сто палів. Думали, що він погиб, але він витримав. Думали, що він мертвий і винесли його до мерців. От перед вечором треба закатованих вивозити на цвинтар. Беруть і Кармалюка, а один каже:
- От, – каже, – якийсь тяжкий дядько, ще й теплий трохи.
Кармалюк думає: «Най везуть». На цвинтарі кинули всіх у готову яму. Кармалюк попав зверху. Почали засипати. І вдарила Кармалюка в голову велика грудка. Тут уже нема чого дальше чекати. Ех, як вискочить Кармалюк з ями. Ті, як побачили, і ходу. Давай тікати. Думали, що то мерлець встав. Двох він дігнав, приглушив, а в одного з них знайшов ніж.
- Ну, тепер, – каже, – я живу! І подався в ліси.
Почав він хлопців собі збирати. Зібрав шайку і йдуть вони до панів. Пішли, обібрали одного, другого – вже мають гроші. Роздадуть їх селянам і знов починай спочатку. Так ходили через ліси, балки і яри від села до села, розправлялись з панами, народ піднімали до бунту проти поміщиків.

 

Втеча Устима Кармалюка

 

Коли пани перший раз злапали Устима Кармалюка і посадили у Кам’янецькій крепості, то одна дівчина на ймення Ганна, яка дуже любила його, все плавала на річці і слухала, чи не заспіває в’язень. Як тільки почулася пісня, Ганна пішла до часового і запитала, чи можна передати Кармалюкові передачу. Часовий дозволив. Тоді вона спекла хлібину і вклала у неї записку: запитувала Кармалюка, як можна його визволити. Кармалюк попросив з другою передачею принести шпагату та ножовку.
На другий день дівчина весь час спостерігала за крепостю. Пізно увечері Кармалюк прорізав одну грату у башті, в якій сидів, а до другої прив’язав сплетений шпагат і спустився на землю. Руки Його були порізані. Ганна швидко перев’язала його і на човні вони відпливли від крепості, а за ніч і до лісу добралися.
Кармалюк і Ганна одружилися, але жити їм разом не було як. Пани весь час переслідували Кармалюка. Він змушений був залишати свою жінку на хазяйстві, а сам утікав у ліс, де жили його хлопці.
В той час у неділю не можна було працювати, та Ганна не мала часу і поїхала у неділю за снопами. Коли вона проїжджала коло церкви, поліцаї стягнули її з воза і почали бити. Кармалюк побачив це з лісу, прилетів, як вихор, ухопив двох поліцаїв і вдарив ними до купи. Далі скочив на підводу і погнав коні додому. А вдома ті снопи тільки плечима перевернув і знову до лісу подався.
Коли Кармалюка другий раз злапали, то вже у крепості не тримали, а зразу ж заслали в Сибір. Та він незабаром і звідти втік, бо силу мав велику.
А як повернувся, то вже пісню співав свою любиму «За Сибіром сонце сходить». І линула та пісня по всенькім Поділлі. Як Кармалюк обдурив панів

Послухайте, як то було за давніх времен. У нашому селі жив пан Сікольський. Жив він довго з панею своєю, і не було в них дітей. Аж через 16 літ дав їм Бог дитину – сина.
Пан Сікольський вдурів від втіхи, а пані Сікольська ходила з піднятою головою, як чапля. Ріс хлопчик і, як на зло, був поганий на виду і ще й трошки пришелепкуватий.
Пан мав маєток і 60 душ, але йому хотілось ще більше – такий був жадний. По сусідству жив пан Жуковський. Він мав маєток більший, як в пана Сікольського. І вирішив Сікольський заволодіти тим маєтком.
Була в Жуковського дочка-красуня і за нею давали всякого добра незліченого, грошей неперещитаних. Щоб заволодіти цим багатством, пан Сікольський і вирішив, щоб його недоумкуватий син став чоловіком панночки Жуковської.
Після довгих перемов між обома панами вирішили, що за молодою буде дано всі землі пана Жуковського тоді, коли пан Сікольський віддасть за сином усі гроші, які він зберігав, як ходила чутка, в місті Хрампіль у свого рідного брата – батюшки.
Пойміть, що оба пани хитрили, бо думали обдурити один одного. В цей час у наших краях побував Кармалюк. Як знаєте, він завсігди стояв за бідний народ. І змарикував він собі, щоб у це женихання вмішатися.
І от 23 марта, се якраз була середа (пісний день), пан Сікольський призиває до себе сина й каже:
- Ти вже не малий, треба тебе женити. У пана Жуковського є дочка – вигідна птичка, – разом з нею до нас припливе багатство. Але пан Жуковський хоче, щоб я віддав йому всі мої гроші, но нехай він знає, що лишиться в дурнях.
Після цієї балачки пан Сікольський закликав до себе найвірнішого слугу свого, однорукого Дрозда, дав йому лист до священика, щоб той видав цьому слузі гроші, а Дрозд принесе їх з Храмполя до Тростянця.
Взяв Дрозд торбу з хлібом, салом і цибулею, добру палку і в суботу вирушив у путь. Повинен він був повернутися через 9 днів.
Вийшов він із села після обіду і під захід сонця був уже у Слобідці. Переспав тут у якихось людей і на другий день уже доходив до Москалівки. Припрошує його на ночліг одна бідна вдова Мокрина. Він у неї і спинився. Вона приютила його, розказала про свою гірку долю. Так що вони обоє були вдівцями. Дрозд розчулився і розказав Мокрині про своє життя та по якому ділі він іде до панотця.
А в цей час в другій хаті обідав Кармалюк із хлопцями.
Рано Мокрина провела Дрозда за село і наказала йти тільки вузькою колією, бо на битих шляхах, буває, шендяють всякі там люди.
Пішов Дрозд вузькою колією, і тут його переймив Кармалюк і прикоськав. Лишив Кармалюк Дрозда у надійних руках, а сам забрав лист, заховав руку під кожушанку і подався у Хрампіль. Прийшов він до отця Сікольського благополучно, дав йому лист з власноручним підписом пана і хрестом у правому вуглі. Отець Сікольський дав йому гроші і вивів його за село.
Вас цікавить, що було з усіма ними? Дрозд залишився у Мокрини жити. Йому вже ніяк було вертатися. Він, як і Мокрина, допомагав Кармалюкові. Питаєте, чи поженилися молодий пан Сікольський з панянкою Жуковського? Напевно, ні.